- Яна! А скільки коштує самокат?

- Ой, навіть не знаю.... Приблизно 150-200 гривень. Ти хочеш собі самокат?

- Та ні, я зараз не можу купляти іграшки, граю тим, що приносять у лікарню. Просто усі гроші я збираю собі на ліки.

- Розкажи мені які іграшки ти хочеш?

- Усі мої іграшки заміняють ліки, не думаю навіть про них. Я хочу вилікуватися!!!

-         Я так сумую за Львовом((((

-         Вовчик, не сумуй! Ти вилікуєшся і повернешся у рідне місто.
 

-         Знаєш - у Львові краще ніж у Києві. Там до мене щодня приходять рідні, друзі, а ще в палатах є телевізори, а тут я зовсім один.

-         Чому ж один, ми до тебе щодня приходимо, з тобою поруч мама.
 

-         Мама дуже рідко буває біля мене, це моя тітка.

-         А чому мама не може залишитися з тобою?
 

-         Тому що у мене скоро з’явиться братик)))

-         А звідки ти знаєш, що саме братик?
 

-         Нуууу, десь 60%..... Просто я дуже хочу братика.

-         А сестричка це ж також гарно.
 

-         Ні! Не хочу більше сестричок, у мене вже є дві. Мрію про хлопчика.

-         Нехай твоя мрія здійсниться))))

           -         Я ненавиджу Київ! Це місто назавжди буде пов’язане з болем, лікарнею, крапельницями, нескінечними хіміями та  операціями......

      -         Я розумію, тебе Кристіночка. Але через кілька років ти приїдеш до Києва зі своїми друзями і побачиш його з іншої сторони. Київ справді красивий, просто ти потрапила в найгірше місце, яке тут існує(((

   -         Я не хочу сюди повертатися. Я мрію поїхати до свого рідного міста і ніколи не повертатися до Києва і не згадувати увесь цей жах!!!



Кристінка провела лише кілька днів у своєму місті... Не впевнена, чи розуміла вона, що перебувала ці дні там – куди вона так хотіла повернутися.

напевно, потрібно зупинитися, відпочити, "заправитися" і вперед - головне вписати в цей поворот і не потрапити в кювет життя... Поки не розумію, що зі мною і чому, ПУСТОТА, якось все автоматично робиться - ніяких думок, ніяких цілей. Смішно - сама цього хотіла, а тепер не знаю КУДИ далі. Знаю, що це все мине, але КОЛИ???

Сьогодні їду в дитячий будинок. Чи готова я бачити їх очі??? Доведеться!!!
Беру Владьку з собою, вчора він розплакався, злякався назви "Дитячий будинок", потім впевнився, що він буде завжди поруч зі мною і погодився. 

Досі не купила квитки на "Гайдамаки", перша група, якою по-справжньому захопився мій 4-річний маська, слухає їх годинами)))))))). А тут концерт, про який він так мріяв. Маю знайти йому гарні місця.

Вирішила не гаяти марно часу в метро, розглядаючи рекламу та людей, і почати читати художню літературу. Бо колись така ідея вже була, але довелось від неї відмовитися, бо зачитувалася і проїжджала потрібні станції, ну і звісно запізнювалася. Тепер їду від першої до кінцевої станції без пересадок і можна такою справою займатися спокійно. Серед цілої стопки нещодавно придбаних книжок обрала "Дикі квіти" Василя Слапчука. Тепер сміюсь всю дорогу, стриматись не можна, а настрій як піднімається))))) Люди мабуть дивуються, бо вигляд маю кумедний, коли всі з ранку такі серйозні, а я весь час посміхаюся......

Коли мене запитують, хто я,  "жайворонок" чи "сова", то не можу дати чітку відповідь, бо я досі не визначилася(((( 
Мені подобається і пізно лягати (нічне життя це щось таке особливе - його не хочеться пропустити), а також  ставати з раненька, тоді якось по-іншому енергетика дня впливає.... В першому випадку доводиться довго спати, якщо звісно є така можливість, в другому - рано лягати, також рідкість. 
На жаль, виходить з мене якийсь "голуб", бо частіше діє формула "пізно лягати" +"ставати з сонечком" = постійне бажання ВИСПАТИСЯ(((((((